четвер, 17 червня 2021 р.

Михайло Горинь, український правозахисник, дисидент і політв'язень радянських часів

17 червня 1930 року у селі Кнісело Жидачівського району Львівської області – народився Михайло Горинь, український правозахисник, дисидент і політв'язень радянських часів, народний депутат України 1-го скликання.
Батько Михайла Гориня керував сільською «Просвітою» та районною нелегальною організацією ОУН, за що тричі був репресований польською владою, пізніше пішов в УПА.
У грудні 1944 року радянська влада депортувала Михайла разом із матір'ю до Сибіру. Але по дорозі на заслання їм вдалося втекти й легалізуватися в Ходорові, де Михайло пішов працювати на завод.
На 5-му курсі за відмову вступити в комсомол Михайла виключають з університету.
Згодом побувавши на прийомі у ректора академіка Євгена Лазаренка і розповівши йому про себе, ректор розпорядився прийняти в нього іспити і поновити в університеті.
Після візиту до Львова у 1962-му Івана Світличного, Івана Дзюби, Миколи Вінграновського та Івана Драча Михайло Горинь налагоджує тісні контакти з шістдесятниками, розповсюджує політичну літературу, яка видавалася за кордоном, та самвидаву.
У серпні 1965 року його заарештовують, знявши з дружиною з потяга «Сімферополь-Львів» за 40 км від дому. Звинувачують в антирадянській агітації і пропаганді, і в квітні 1966 року засуджують на шість років таборів суворого режиму.
У таборах Михайло зближується з відомими діячами руху опору Левком Лук’яненком, Зеновієм Красівським, діячами ОУН та УПА.
У серпні 1978 року разом із В'ячеславом Чорноволом відновив часопис «Український вісник». «Формально ми приймали його в Гельсінську групу на Уралі, в Кучино, у дворику для прогулянок. А насправді, фактично, він був в організації від самого початку», – згадував пізніше Василь Овсієнко.
Вдруге Михайла Гориня заарештували 3 грудня 1981 року.
Покарання відбував у сумнозвісному таборі в Кучино, де протягом 1981-1985 років пішло з життя вісім «політичних» в’язнів, серед яких Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус та інші.
Офіційної реабілітації Михайло Горинь дочекався лише в 1990 році, уже в незалежній Україні.
Разом із В'ячеславом Чорноволом та братом Богданом бере участь у розробці «Декларації принципів Української Гельсінської Спілки». У вересні цього ж року Михайло організував і очолив Робочу групу захисту українських політв'язнів, яка увійшла до Міжнародного комітету захисту політв'язнів.
З 1989 року працював у Києві в оргкомітеті Народного Руху України за перебудову. На Установчому з'їзді НРУ, що відбувся 8-10 вересня, обраний головою секретаріату. У 1990 році обраний депутатом Верховної Ради УРСР, працював у Комісії з питань суверенітету, очолював комісію національних меншин.
Саме йому належала ідея «ланцюга Злуки» в січні 1990 року, коли сотні тисяч людей з прапорами утворили символічний ланцюг єднання від Києва до Львова. Він же започаткував Свято Козацької слави у 1990 році в Капулівці.
З травня 1992 року до жовтня 1995 року Михайло Горинь очолював Українську Республіканську партію. Після розпаду УРП 1997 року став одним із засновників Республіканської Християнської партії.
З грудня 1992 року очолював Конгрес національно-демократичних сил. У 2000-2006 роках був головою Української Всесвітньої Координаційної Ради.
Помер Михайло Горинь 13 січня 2013 року. Похований на «Полі почесних поховань» Личаківського цвинтаря у Львові.

Джерела у ЦРБ імені Ф. Достоєвського:
  • Шевченко, С. В. (Сергій Володимирович) Архіпелаг особливого призначення / С.В. Шевченко. К : Фенікс, 2006.
  • Федущак, І. (Інна) Абезь і Адак - дорога у вічність / І. Федущак, В. Федущак; передмова М. Гориня. Львів: НВФ "Українські технології", 2006.

Немає коментарів:

Дописати коментар